ходь. Ми тут з жінкою ласощами забавляємося, цукерки їмо… вони, бач, з цукру, а цукор потрібний для тіла, він його нагріває, як дрова піч, і підживляє… На, їж і ти…
Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.
— Я, — каже, — жінки не неволю роботою… Хай оддише. Вона не худобина, як каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити.
— А як же, а як же, — піддакую, щоб не гнівити вже його. Коли це враз — бом, бом, бом. Я аж жахнувся.
— Та то дзигарі, — сміється Карпо, — клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б'є тринадцять.
— Ходи но, я тобі ще щось покажу.
Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.
— Що ж воно таке?
— Термометром називається. Подивись — і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір, показує холод.
— Нащо ж він тобі?
— Як нащо, треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи не здорово.
Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.
Коли так надвечір — майструю я ще коло стодоли, чую — в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається — і голос по знаку.
Прислухаюсь — аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» — думаю собі, та й приступивсь до ліси.
— Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! — кричить тесть, — я їх заховаю, поки не прочумаєшся.
— Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали! — сердиться Карпо.
— Опам'ятайсь, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро.
