А мені і сміх, і досадно: не витримав я — кажу йому:
— Чорт зна чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці — чи про кого розказуєш — і живуть по-людському, а нам воно не личить…
— Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?
— Люди, та не такі…
— А які ж?
— Мужики.
— Ну, так що?
— А те, що не для нас усі тії витребеньки…
Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:
— Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того, щоб купити яку хвостяку або свиняку на хазяйство…
— А скажу…
— Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!
Крутнувсь — і пішов.
— Пожди, — гукаю за ним, — не сердься бо.
І не озирнувся.
— Прощавай, — відгукує, — ех, шкода, нема вчителя!
— Не хочеш говорити — вольному воля.
Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір'ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов учорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварилися. Свій свойому — тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.
Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру — пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує:
— Розщібай пазуху!.. А ну, чи влучу?..
Що воно таке, — думаю собі, — чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщебнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.
— А, це ти, Максиме? — зрадів Карпо. — Заходь, за-
