дцять перший рік пішов, а чи багато дало їй те життя? Вона тільки й жила, що в останніх класах духовної школи, коли семінарісти, називаючи себе родичами її, приносили їй «заборонені» книжки, вели з нею розмови про любов до народу, про політику й навіть про те, що нема Бога… Їй було страшно й любо; вона ховалась з своїм скарбом, зачитувалась до болю голови, тремтіла од нових думок і почувала в собі таку любов до нещасного «народу», що спочатку хотіла вмерти для нього, а потому роздумала і поклала жити. Вона уважала себе за щось вище од своїх подруг та й од тих людей, що були навкруги; в грудях у неї радісно билась хвиля нової сили. Вона рвалась із шкільних стін на волю, на службу «народові». І сталося. Батько, старий, убогий дяк, забрав її додому на село. Але там не було того улюбленого страдника-народу, він був десь далеко, в Росії; на селі були самі мужики, яких Раіса добре знала і не дуже любила. Вдома, у бідноті, у великій сім'ї, де не було місця зайвому ротові, жилось невесело. Правда, батько з шкури ліз, щоб одягти Раісу не гірш од попівен, аби дати їй спромогу їздити по весіллях та по храмах, де можна було знайти жениха-богослова. Та жених якось не знаходивсь, бо ні багачкою, ні красунею панна не була, біда вдома не меншала, і по двох роках, змарнувавши батькові надії, Раіса мусила піти в учительки. Тринадцять літ учителькою! Тринадцять літ вона сохла, як яблуко у сушні! Спочатку хоч потішала себе думкою, що вона не зайва на світі, що вона служить високій справі, але ця теорія з кожним роком блідла, половіла і з часом зовсім загинула. Життя таке одноманітне, таке безбарвне, текло вузьким коритом і нічого не давало для особистого щастя; вироблялись однобічні, професіональні інтереси, поза якими вона почувала себе мухою восени. Вона так і називала себе: «осіння муха». Раіса не раз питала себе, чи любить вона свою школу? Так, вона любила школу, любила свою роботу, при якій втрачала голос, хрипіла, надсаджувала груди й вела безперестанну війну з школярами, з їх батьками, з попом і з начальством. Вона любила все це, як любить мужик оранку, жнива або тверду лаву, на якій спочиває його натомлене, студжене тіло.
