тувала новинки й нетерпляче чекала о. Василя, щоб поділитись з ним тими новинками.
— Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедренника? — стрічала вона його.
— Невже? Звідки ви знаєте?
— А ось читайте…
І вони нахилялися над газетою так, що чорна гривка Раіси лоскотала лисину о. Василеві.
Скоро о. Василь знайшов роботу в школі. Батьки приводили дітей записувати до школи, і Раіса таким способом знайомилась з селянами. Тут о. Василь був дуже корисним: він знав кожного селянина, його життя, характер і думки, знав його жінку і дітей, його скарб тлінний і нетлінний. Пишно розсівшись у клясі, о. Василь порядкував:
— Цього можна прийняти — мати його богомільна жінка, ніколи не пропустить служби Божої…
— А! й ти, Іване, привів до школи хлопця?.. Хочеш, щоб і син був такий великорозумник, як батько… Ні, цього не записуйте… Я його знаю…
— Змилуйтеся, батюшко, не гнівайтеся, я ж у тому спашу не винен…
Тут починалися рахунки за спаш або за якесь покрадене жито; о. Василь сердився, пирскав, червонів і настоював, щоб хлопця не записували. Це сердило Раісу, та при людях вона уважала незручним нагадувати попові свої права. Коли ж Раіса довідалась, що селяни почали перше, ніж до неї, ходити до попа з проханням за своїх дітей, вона обурилась і виявила йому своє незадоволення.
О. Василь однак потрапив заспокоїти Раісу, і все вийшло так, що вона ще мусила дякувати йому. Та й як було не дякувати або не слухати його! О. Василь все знав і все міг. Треба було полагодити дах у школі, бо протікало, — о. Василь зараз знаходив і майстрів. Потребувала учителька дров на зиму — о. Василь доглядав, щоб привезено сухих. Здумала Раіса їхати в управу або в містечко — о. Василь ставав у пригоді кіньми, і т. д. і т. д.
Раіса справді була вдячна йому за незчисленні дрібні
