— …Ти розумієш, — вела далі своє оповідання Раіса близькій приятельці і шкільній подрузі, що несподівано заїхала до неї, — ти розумієш: це людина незвичайна, не простий сільський піп… Коли б ти знала його високі думки, благородне серце, його ідейність, чистоту душевну… ти б була зачарована їм… Він гарний… його сірі очі променіють тихим світом, на блідому виду й високому чолі спокій і погорда… Волосся трохи рудаве, але це не псує їх, навпаки — уста при них здаються свіжішими… Голос музикальний… Ти його побачиш, ти мусиш побачити… Його може не всі люблять, бо він має енергію й непохитну волю… Цій людині не тут місце, не на селі. Тут він пропадає… І от уяви собі моє горе: він збирається до о. Івана на храм…
— Яке ж тобі тут горе? Хай їде…
— Ти не розумієш, ти не хочеш зрозуміти… Він не повинен туди їхати… там не місце йому… там буде лиш п'янство, карти, гульня… Він мусить бути сильним, він мусить бути вищим… Він кинув пити… Я його так прохала, так благала, щоб не їхав… Невже я… невже він…
Раіса схлипнула і замовкла — спазма перетяла голос.
Вона сиділа мовчки, а великі сльози тихо котилися по її виду, такому жалібному, нещасному, з виразом питання й муки. Пальці хруснули од внутрішнього болю, а затуманені сльозами очі дивились кудись в простору.
— Ти не розумієш, — почала вона знов, звертаючи мокре лице до приятельки, але та перепинила:
— Ні, я дуже добре розумію: ти його кохаєш.
— Що ти сказала?
— Я кажу, що ти його… — і не скінчила.
Раіса раптом одхитнулась од приятельки й тихо скрикнула, як ранений птах.
Перед нею мигнула блискавка, а під ногами запалась земля.
Глибока, морочлива чорна безодня.
Раіса потиху спускалась туди й з очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленини, церква.
|
20. IX 1901 р. |
