час відправи на вівтар, радісно розтуляла їх віночки. Раіса притискала букет до уст і серця й ставила у себе в спальні на столику.
Там, у цій манастирській келії з білосніжним дівочим ложем і чорною одежею на стіні під чистим рядном, вона спорудила собі щось на взір вівтаря, заквітчаного запашним зіллям, свіжими й сухими квітками. На видному місці стояла рядом з букетом велика фотографія о. Василя.
Раісі мало було церковної відправи; вона ставала ще на коліна перед своїм вівтарем і з очима, втупленими в портрет о. Василя, думала про Христа і, затуманена запахом квіток, сп'яніла скаргами з дна серця, посилала Йому молитви. Йому, одному Йому одкривала вона серце. Вона скаржилась йому на своє життя, безбарвне, бліде, невдовольняюче. Навкруги її пустка, німа, без радощів, холодна. Вона не хоче такого життя, воно не потрібне їй. На що ж Ти, Боже, вклав у нього вогонь, коли той вогонь лиш у попіл обертає її серце?.. Ти сам бачиш, як вона страждає, візьми її до себе, дай їй щастя, якого вона не зазнала на землі, якого прагне, мов пити в гарячці… До ніг Твоїх, пробитих на Хресті, вона складає своє одиноке серце і всю силу його кохання… Ти добрий, Ти гарний, вона буде Тобі вірно служити, буде Твоєю покірною невільницею. Потіш її. Освіжи її смажні уста. Положи на її серце свою руку, утіш бунтовливий трепет його, як Ти вже це зробив раз… Боже!.. Ісусе!..
Затуманена запахом квіток, сп'яніла скаргами з дна серця, вона здіймала руки до неба, завмирала в благаючій позі і з вірою в чудо прикликала до себе потіху. Потіха приходила звідти.
Тиха, лагідна постать Христа спускалась до неї. Сірі очі його променіли тихим полум'ям і пестили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну, таку маленьку, як пір'їнку, підіймав її — вона чула, що одривається од землі — і клав собі на груди.
Невимовна розкіш сповняла її тіло од того дотику, в солодкій млості вона тратила тяму, а спопеліле серце знов наливалось гарячою кров'ю, палало небесною радістю… Невпинні сльози змивали її обличчя.
|
|
