обтерла піт з чола. Вона не могла з певністю сказати, чи то був сон, чи привид, вона тільки й досі чула на серці дотик, тепло чужої руки.
З того часу Раіса скорилась. Вона з покорою приймала грубість о. Василя, його усмішки, нехтування, а о. Василь немов упивався силою влади над старою панною і все частіше виявляв їй погорду. Єдиною обороною в Раіси стала покора. Чим більш о. Василь одпихав її від себе, тим з більшою саможертвою вона присвячувала йому свій час, свої сили. Вона залюбки оддала б йому останню краплю крові свого серця. Коли б він одтрутив її, як ледачу собаку ногою, вона з любов'ю й покорою припала б устами до тої ноги. Покора дивилась з її великих очей, світилась в жовтому, висохлому тілі. Вона черпала сили у тій покорі, знаходила в ній терпку насолоду, високу поезію. Грубі вибрики о. Василя Раіса приймала за об'яв енергії та непохитної волі, а його неуважне, нерівне і часто згірдне поводження з нею поясняла собі тим, що о. Василь живе вищими інтересами і йому трудно звертати увагу на дрібниці. І вона залюбки приносила в дар незвичайній людині своє серце і свою покору, як її навчив Той, що лишив на її серці теплий слід руки. То був Христос, напевне Христос. І вона чула, що любить Його. Вона Йому молилась. В тиші й самотині вела з їм солодкі бесіди. І Він розумів її.
Тим часом Раіса танула.
Разом з весняними водами спливало й її здоров'я.
— Ви б порадились лікаря, полічилися, — говорив о. Василь, зупиняючи погляд на її восковому лиці.
Вона нічого не одповідала і тільки дивилась на нього прозорими, смутними очима.
Весна здалася Раісі на те, щоб щослужби Божої ставити у вівтарі свіжі букети. То була її офіра. Вона вставала удосвіта і зеленими росяними ранками блукала по луках, збираючи квітку до квітки.
— Чи ви не закохались часом, що ходите по досвітках, на rendez vous аж за село? — жартував о. Василь, дізнавшись про ті ранішні екскурсії.
Після служби один з букетів Раіса брала собі. Їй здавалося, що він змінявся. Запах і колір квіток ставали сильнішими, свіжішими, наче ласка Божа, що сходила під
