Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі й намагалась щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не добувався. Це її мучило, і вона говорила очима — червоними, наляканими, страшними. Врешті їй удалося прохрипіти:
— Люди… добрі… добрі… рятуйте… рятуйте!.. Остап лежить там недалеко… ходім… рятуйте!..
Цигани нічого не розуміли.
— Содесь душа?[1] — питав старий циган.
Соломія однак не слухала його — вона зверталась до Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала і тягла їх за собою.
Цигани не хапалися, вони радились, сперечались, кричали. Врешті зважились — Соломія це помітила. Вона ухопила за руку циганку, наче боялась втратити її, й побігла в той бік, де горіли плавні. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалась вздовж плавнів.
— Кай жа?[2] — тривожно кричав Раду на Соломію.
Але вона не одповідала та все бігла наперед. Врешті зупинилась, нагнулась до землі і промовила:
— Остапе!..
Одповіді не було.
Цигани теж нагнулися, придивляючись. Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав огню, запалив очеретину і наблизив її до Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду виразно зачорніли молоді вуса й густі брови.
— Саншукар[3]… — шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.
Ця похвала, видимо, роздратувала Раду, бо він гримнув на жінку горловим, диким голосом і одтрутив од Остапа.
— Люди добрі, — благала Соломія, стоячи на колінах, — змилуйтеся, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам
