сить поспішатися, поки не змерзло тіло. Дикі, невгамовні сили життя встають і пруться й розпирають груди, зростають у лютість… Всі сили добути… всю теплу кров… всю волю… Ось ближче до берега… ось берег видко… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками. Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше й глибше пірнає у воду…
— Остапе!.. — з розпукою волає душа.
— Соломіє-є!.. — доноситься до неї крик серця.
— Соломіє!.. — чує вона крізь холодну хвилю, що б'є її в очі, торкається чола, розплутує коси…
Жовте, каламутне світло потиху лине догори… згадки життя займаються, як іскри, й гаснуть, попеліють, як іскри…
По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане в далині й обертається в цятку; за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки й фарбує їх в червоний колір…
Тихо в повітрі…
Чимало води утекло в Дунаю з того часу.
На високій басарабській полонині день-у-день котиться брудна хвиля овечої отари, а ночами сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.
Тьмяно світяться вікна у маленькій халупці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє собі бороду біля вогню і слухає розмову вітру.
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить здалеку, понад тихими селами, й забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, од тихого бриніння мушки до гуркоту грому, од скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.
Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі ро-
