колючою бородою. Гнат упізнав тестя і став, очікуючи. Старий підійшов ближче.
— Здоров, синку! Що там скоїлося вчора межи вами, що Олександра прибігла до нас, мов несамовита?
— Та що скоїлося… от, тату, дали мені жінку, тепер візьміть її собі, бо я з нею не житиму.
— Овва! Не вихоплюйся, синку, з нерозумним словом, бо назад ніяково вертатися. Чому ж це так?
— Бо вона мені не до вподоби… Я її не люблю!
— А ти ж чому, синку, не розпитав стежки в свого серця та заблукав до нашої хати? Хіба тебе хто силував? га? Ні, тепер уже годі! По смерті нема каяття!
— Як собі хочете, а ми вкупі не будемо…
Гнат розказав тестеві, як вони жили з Олександрою. Старого брала злість. Здурів зять, чи яке лихо? Не буду з нею жити, та й не буду… Ну, вдарив там жінку, повчив її трохи, та й годі! Діло звичайне. А погиркались — помиритися, та й жити як слід, як Бог приказав.
— Ви, тату, краще не втручайтеся в це діло, бо нічого з цього не вийде!
Як то не втручатися? Адже вона йому дочка! Може, в нього серце болить за своєю дитиною… Старий сердився. Він говорив скоро і прискав слиною, наче сукно мочив. А якби зять хотів загубити свою жінку, то батько повинен ще коліном у яму пхати? Е, ні, вибачай! Дарма, що він старий, а ще нікому не дасть на поталу дитини!.. Показились десь діти, чи який хрін. Одно затялось, каже, що не буде вкупі жити, а друге й собі тієї співає… Межи ними й дідько лисий не розбере справи!.. Старий Максим плюнув спересердя і подався до воріт, бубонячи щось під ніс.
Другого дня увечері до Гнатової хати вступив Максим з кумом Гаврилом, старим, поважним чоловіком. Вони вговорювали Гната помиритися з жінкою та жити з нею в злагоді. Гнат і слухати не хотів. «Я її не люблю» — твердив він в одно. Гнат не пив навіть горілки, котру приніс тесть. Максима брала нетерплячка. Йому аж руки свербіли до бійки, а слина так і летіла з рота за кожним словом. Але кум спиняв його, зацитькував. Максим кричав на цілу хату. О! він знайде спосіб на упертість зятя! Він піде до старшини на суд!.. Най добрі люди
