розсудять, чи годиться кидати жінку, ламати те, що піп зв'язав.
Гнат був спокійний. Про нього! Най йому голову стинають, не те що судять, а він не житиме з жінкою…
Максим вилаявся, хрьопнув дверима й пішов з хати. За ним поплентавсь і кум. У середу рано Гнат найняв підводу й відіслав Олександрі її скриню.
В неділю смерком, коли Гнат вніс сухого ломаччя та заходивсь розпалювати на вечерю, в хату не вбіг, а просто влетів десятник. Ні вуси, ні борода не хотіли рости на його темному, як юхт, обличчі. Замість них висіли якісь клаптики темного волосся. Вся невелика фігура його була розтріпана, виявляла переляк, неначе він тількищо вирвався з рук якогось страховища. Руда шапка не прикривала гаразд розкудланого волосся, і воно лізло спід шапки та крізь дірки в шапці. Крізь витерті рукави пошарпаної свитки світились лікті. В руці тримав він на знак поваги довгий ціпок. Староста з шинку післав його до Гната, і він біг, як навіжений, бо в корчмі чекав його чоловік з півоком.
Десятник забелькотав щось так скоро, що Гнат не зразу второпав.
— Прийшла бомага до шинку… той, до старости… загадують, щоб взавтра зраня безпремінно прийшли до корчми… той, як його… у волость… Діло єсть… Глядіть, не гайтеся…
Він нащось потрусив бородою й так швидко, як увійшов — щез із хати.
«Мабуть, на суд. Про мене, хай судять» — подумав Гнат.
Сонце вже високо стояло на небі, коли Гнат подавсь у дорогу. До волості було добрих вісім верстов. Гнат думав прийти туди на пізній обід. Вітер підпихав Гната в плечі, хвилював зелені ниви, збивав куряву по дорозі. Було трохи холодно. Гнат ішов і думав про суд. Він завдавав собі питання від старшини й відповідав на ті питання. Він уявляв, що казатимуть тесть, Олександра, лагодив їм свою відповідь. Гнат не постеріг, коли дійшов до лісу. Починався чагарник з кущами ліщини, а за ним, мов стіна, стояв густий грабовий ліс. Тут, на узліссі, розкіш була вітрові. Орлом налітав він на зелену ліщину,
