обіймав її, мов козак дівчину, а ліщина, соромлячись, відхиляла від нього свої віти й мов шепотіла круглим м'яким листом: «пусти, не чіпай, осоружний!» Високі дерева на краю лісу махали до вітру віттям, немов зачіпали його. Гнат увійшов у ліс. Йому схотілось спочити; він ліг на траву й озирнувсь навкруги.
Темно в лісі. Молода струнка яворина, вкривши коріння оксамитовим мохом, високо сягає рябеньким стовбуром, щоб зеленим верховіттям усміхнутись до блакитного неба, скупатись у золотому промінні, цікавим оком поглянути на широкий чудовий краєвид, розмовитись із вільним вітром… Тихо в лісі: повітря не дихне, ніщо не шеберхне, жадна ростинка не схилиться, не злякає маленької комашки. Мов усе поснуло, мов зачароване… Зате горою йде гучна розмова вітру з лісовим верховіттям. Ось чутно, як несе вітер якусь новину з далекого лісу, що синіє за горбочком. Здалеку чутно глухий гомін: він наближається, дужчає, шепотить, обхоплює верховіття, і здається, що кожне дерево кожним листочком шепотить якесь чарівне слово, а ті слова, зливаючись в чудову гармонію лісового шепотіння, хвилею котяться далі, завмираючи в просторі… За першою хвилею котиться друга, третя…
Мелодійний шелест листя, чарівна краса молодого лісу навіяли на Гната солодкий сум. Він нагадав Настю. Йому навіть привиділось ізза зеленого віття лагідне обличчя милої, з повними устами та великими сивими очима. Серце його знову забагло кохання, того тихого раю, про який він так довго марив. Гнат лежав, а солодкі мрії колихали його серце. Враз він схопивсь і сів. В голові його, мов блискавка, промайнула нова думка. Думка та вразила його незвичайною простотою. Він так конче зробить. Він ублагає Настю сидіти з ним на віру. Адже не він один сидітиме на віру! Адже в їх селі можна налічити більш десяти хат, де чоловік та жінка невінчані! Аби вірно кохались, а там, чи зв'язав піп руки, чи не зв'язав — однаково. Живуть люди невінчані і нічого їм не діється. Ще чи не щасливіші бувають за шлюбних!
Лице в Гната розжеврілось, очі неначе побільшали й дивились кудись далеко, минаючи дерева; на устах під чорним вусом грала усмішка. Згадавши, чого він тут,
