Гнат важко зітхнув. «Коли б швидше кінець!» — голосно промовив він, рушаючи в дорогу. Цілу дорогу Гнат думав про Настю. Розпалена уява малювала перед ним картину тихого, незакаламученого щастя…
Ще здалеку впізнав Гнат чималий будинок під зеленим залізним дахом з пооббиваними дощем стінами. То була волость. Кілька молодих акацій цвіли перед вікнами, кидаючи густу тінь на ганок. На східцях ганку, в холодку, сиділи люди й гомоніли. Осторонь стояв чийсь віз. Розгнуздані коні, інколи форкаючи, тихо хрумали обрік.
Гнат наблизився і вгледів тестя. Старий Максим щось розказував чоловікам. Олександра сиділа оддалік і скубла китицю білої акації. У волості казали Гнатові почекати; він примостився під частоколом у холодку й закурив цигарку.
Тесть розмовляв з людьми, а сам усе поглядав, очікуючи, чи не підійде Гнат, не заговорить до нього. Але Гнат і не дивився в той бік, де сидів тесть. Максим думав, як би зачепити зятя, як би зняти з ним розмову. Він глянув на свою люльку й підійшов до Гната.
— Здоров, синку! А дай но вогню — люльку закурити.
Гнат мовчки подав свою цигарку.
— Ну, зятю, що ж буде з нашою справою? — почав Максим.
— А що буде? Нічого не буде!
— І нащо нам гризтися та судитися? Хата — покришка; навіщо виволікати звідти сміття, навіщо показувати його прилюдно?
— Не я виволікаю, не я показую — не мені й сором буде!
— От краще помиріться з Олександрою та живіть, як люди, у згоді! Не крайте мого серця на старість, не вкорочуйте мого віку, бо він і так недовгий… — Старий мало не плакав.
— Оце, Господи! — вискочила зза ганку Олександра. — Нявчать до нього, як кіт до сала. Довго я вам казатиму, що не хочу з ним жити? Не діжде він, щоб я ступила на його поріг! Я краще кози доїтиму жидам, а не буду їсти його хліба. Я йому не жінка!..
Олександра говорила з завзяттям, наче сварилася. Чоловіки замовкли й звернули увагу на ту сцену. Саме то-
