ді вийшов з канцелярії десятник: він покликав Максима та Гната з жінкою до старшини.
В просторій кімнаті з чотирма вікнами стояв посередині стіл, застелений червоним сукном. Сукно було аж рябе від чорних плям з чорнила. На столі були розкидані папери; вони лежали малими й великими купами. Папери були скрізь: і на столі, і на полицях, і навіть стіни були обліплені ними. За столом три писарчуки, зігнувшись у дугу, скрипіли перами.
На ослонах, попід стіною, сиділи чоловіки та жінки, очікуючи черги. Старшина, здоровий гарний чоловік, стояв біля стола та все засукував рукави своєї защібнутої на гаплики свитки, неначе збиравсь до якоїсь роботи. Рудий писар, у парусиновому куцику та в вишиваній сорочці, стояв коло нього і щось говорив, показуючи пальцем на папери. Старшина наглянув Максима; він зморщився, неначе людина, що з нетерплячкою відривається від дуже пильного діла.
— А, це ви, куме Максиме! А де ж ваші діти?
Гнат і Олександра неспокійно порушились на місці. Максим вклонився і з посміхом задроботів:
— От вони, старшино! Оце зять, а то дочка… Я вже до вас, старшино, як до Бога! Розсудіть їх, коли ваша ласка, по справедливості… Я вже здаюся на ваше слово, — як розсудите, так і буде…
Старшина засукав рукави, погладив довгого вуса і грізно глянув на Гната.
— Отакеє то діло! Ти Гнат Музика?
— Я.
— То ти, голубе, виганяєш жінку з хати та чиниш сварку, забуваючи на закон та Бога? Га?
Гнат мовчав і нервово теребив шапку. Він збілів на виду.
— Чи тобі позакладало, голубе, що ти не відказуєш, коли тебе питає старшина? Чом ти не живеш з жінкою, кажу? Га?
— Я… я з нею не можу жити… вона мені не до любови…
— О-го-го! Зможеш, голубе, як ми тобі піддамо охоти!.. Нема такої статті у законі, щоб чоловік жінку виганяв з хати. Такеє то діло!
