— Ти знаєш, Насте, що мені нема життя без тебе… я нуджу світом, без тебе я нещасний, — промовив сумно Гнат.
— Що ж я тобі пораджу? Маєш жінку, чом з нею не живеш у згоді?
— Не печи мене жінкою, бо я вже й так опечений… Я її ненавиджу, вона перевела мій вік молодий… Олександра не переступить мого порога, ми навіки розійшлися… Насте, як не схочеш зо мною жити, то я собі смерть заподію!.. Краще мені в сирій землі гнити, ніж без тебе на світі жити.
— Оце сказав! Як же нам зійтися, коли ти жінку маєш? Як би я показалась тоді межи люди?
А як живуть другі? Хіба вони будуть перші чи останні? В селі більше десяти хат, де живуть на віру. І живуть же люди не гірш від шлюбних, хазяйнують, статок мають… Вона каже «поговір»… та хоч позабивай двері й вікна та сиди в хаті й не рипайся — і тоді не втечеш від того поговору. Поговір що? Пес бреше, вітер несе… Аби було щастя… А щастя буде: він її вірно любить, він її, як квітку на городі, посадить в хаті, він її жалуватиме, годитиме їй, як малій дитині… Невже ж вона схоче, щоб він пропадав марне, ні за що, вкоротив собі віку молодого?!.
Настя слухала, притулившись до шершавого стовбура яблуні; їй жаль стало того тихого, щирого чоловіка, що так вірно її кохає, що гине за нею. Вона сама любила Гната і десь у далекому закуточку її серця ворушилася згода на Гнатове жадання. Її вже турбували перешкоди, що неминуче мали стати на дорозі до щастя.
— А мати? Та же вони загризуть мене, бо й так лихі, що я дала гарбуза аж двом сватачам! — промовила Настя наче до себе.
Е, мати — пусте! Можна впросити тітку Мотрю, вона це діло облагодить. Кума з кумою побесідує, кума з кумою порадиться, то якось діло й стане!..
Овіяні чарами літньої ночі, заколисані любою розмовою, вони замовкли, але думи їх літали коло одного осередка.
Гнат мав надію, що Настя згодиться жити з ним на віру.
