— В нашім краю тихо! — засміялась Настя.
Той свіжий, сливе дитячий сміх роздратував Гната. Він обійняв Настю за стан, пригорнув її до себе. На нього дхнуло теплом молодого жіночого тіла. Настя не пручалась. Вона відхилила голову і блиснула білою шиєю спід разків червоних коралів. Гнат припав устами до білої теплої шиї…
Крислата яблуня розкинула над ними могутнє гілля, та лише інколи, наче крізь сон, тремтіла чорним листом. Під синім, зоряним шатром неба було тихо та тепло… Пізно вертав Гнат додому, п'яний від щастя.
На другий день раненько забіг Гнат до тітки Мотрі. Мотря місила коло хати глину; її ноги, замазані жовтою глиною, здавалось, були взуті в жовті сап'янці. Стіни були пошпаровані; шпаровання здавалось величезним жовтим павутинням, котре заснував на стіні якийсь велет-павук. Мотря місила глину і слухала, що казав Гнат. Вона обіцяла поговорити з Явдохою про його діло, але не скоріш, як у неділю, бо тепер, як сам бачить, заходилася коло мазання — треба ж довести його до ладу.
Гнат, подякувавши тітці, подавсь на роботу.
В неділю по обіді зібралась Мотря до Явдохи. Явдоха сиділа на призьбі й куняла на сонечку. Насті не було вдома.
— Добридень вам, кумо! Здорові будьте з неділею, — гукнула Мотря від воріт.
Явдоха здригнулась, липнула на куму очима і відказала:
— Дай, Боже, здоров'я! Сідайте, кумо, за гостя будете. Як же вам ведеться на новім господарстві, кумо?
— Нічого, кумо, нічого… Старий мій так чепуриться, що куди й молодому до нього! Заходився пересипати повітку, — пошити ще сніпками та обмазати, то й готова буде. А я коло хати такого мазання мала, що ще й досі болять мене, любко, руки й ноги, а крижі — як перебиті, неначе хто бучком попер…
Мотря розказувала про свої клопоти в новій оселі, Явдоха про відпусти черниць, про тяжкі кари Божі за гріхи…
— Кумо мої любі та милі, що я маю казати вам?! — почала Мотря.
