— Кажіть, серце, буду чути…
— В п'ятницю рано, іно влізла я місити глину, прибігає мій небіж — Гнат. Глянула я на нього й бачу, шо чогось він не такий став, немов йому що пороблено… «Що тобі, сину?» — питаю. «Тітко мої любі та милі, — відказує, — як ви не схочете допомогти мені, то доведеться мені марно погибати»… А я аж заплакала гіренько, та й кажу: сину мій любий та милий, як же мені не стати тобі у пригоді, коли ти в мене найближча родина. Адже в мене не поле засіяно родиною. А він, правда, поцілував мене в руку та й каже: «Самі ви, тітко, знаєте мою недолю… знаєте, як ми любились із Настею — цебто з дочкою вашою, кумо! — та розлучили, каже, нас вороженьки люті, не дали нам подружитися. А тепер я ходжу, світом нуджу, нема мені життя без Насті… Як не буду з нею жити, то буду в сирій землі гнити… Йдіть, каже, до тітки Явдохи, просіть їх, хай пустять свою Настю зо мною на віру жити»… Так мені його жалко стало, кумо, так дуже жалко, що й не сказати… От я й прийшла до вас, любко: еге, пустіть свою Настю до Гната, він чоловік тихий, трудовитий…
— Що це ви, кумо? Господь із вами! Моя дочка удовиця, їй люди трапляються, не сьогодні-завтра хтось посватає. Нащо ж їй сидіти на віру?
— Коли ж вони, кумцю, дуже любляться, Гнат із Настею! Як ви їх розлучите, то дочка плакатиме на вас, а в вас одна дитина, не годиться їй світ зав'язувати!
— Де там, кумо, де там! І не кажіть мені цього! Щоб я оце потурала дочці у такому ділі, щоб я підводила її на гріх? Та ж би мене покарала Мати Божа, та ж би я й не відпостилася, й не відмолилася…
— Щирому коханню і Бог не противник, як кажуть люди, — перепинила Мотря.
— Де там, серце, де там! Інше діло вам, ви вже жінка в літах, по третьому чоловіку, грішного і в думці не маєте, вам уже й Бог простить, а моя Настя ще двічі може віддатись, нащо ж їй грішити? І так Господь карає за гріхи наші тяжкії…
Явдоха почала оповідати, яке чудо недавно сталося в Горишківці. У тому селі жив один чоловік та мав четверо дітей; діти єсть, а годувати їх нічим, бо звичайно
