— Полічіть… Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. — Потому згадав:
— Ще дві копійки.
І вийняв з кишені разом з ключами.
Максим забрав.
— Ще маєш що?
— Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці.
Круг нього з співчуттям гомоніли:
— Добрий жупан.
— Шкода було б, якби умазався в кров.
Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.
— Стійте, — спинив їх Панас Кандзюба: — я сам.
Він все ще біля Прокопа тупав.
— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи їй востаннє. Страшно нам… військо іде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить Бог… Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух. Її одтягли між люди.
— Прощайся, синашу…
Прокіп вклонився на чотири угли.
— Простіть мене, люди… Може кому чим завинив… Прощайте…
— Хай Бог простить… Прощай і нам…
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
— Куди тобі стріляти?
Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.
— Стріляйте в рот.
Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслися в нього, тверді і нерухомі, як дерев'яні.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.
А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крови і обілляло Панасові руки і груди.
Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.
Народ п'янів од запаху крови, хрипіння смерти, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?
Однак ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли. Підпара послав їх шукати.
