з свіжо витолоченою травою, де ще цієї ночі лежали олені; минали невидані в долині квітки, сірі мхи, якими, як косами, пообростали дерева. Все лізли далі. Ще трохи… ось швидко… ще…
І раптом стали. Посліпли. Море світла залляло їм очі. Тремтячі, зворушені, розплющили очі. Перед ними лежав той далекий, грішний світ, з якого вони втекли колись у тиху, чорну яму, принадний, веселий, у сяйві, як мрія, як сам гріх. Далеке море одкрило широкі обійми зеленій землі і радісно тремтіло, немов жива блакить неба. А земля мліла й сміялась в обіймах, немов упоєна коханням жінка, і блищали на сонці рядки білих димів, як дрібні зуби у неї, а зелені долини стелились, як коси. І вся ця дивна країна пливла кудись у морі теплого світла в широкім, необмежнім блакитнім просторі… З лівого боку важко лежав на землі похмурий Чатирдаг, а з правого — лізла на небо чортова ступанка Бабугана, нагріті скелі, сірі і голі, як земля-мати родила.
Послушки скаменіли як зачаровані. І тоді, як Варвара слухала якісь голоси, солодкі, спокусливі, якісь заклики грішного світу, душа Юстини розпускалась у блакитнім повітрі і співала молитву тим чистим голосом, який не міг ніколи добутись з слабого горла.
Варвара перша отямилась.
— А наша малина! — гукнула налякана, і той вигук скинув їх раптом з гори в долину, під білу церковцю та тісні келії.
Знов чорний морок, знов море листу, та ж сама дорога. І поки мчались крутими стежками, як дикі сарни, сусідні гори, залиті вже сонцем, зелені і чорні, високі і нижчі, скакали за ними, росли і спадали, зникали й з'являлись, щоб гнати за ними. Добігли до церкви.
Снують по подвір'ю черниці, немов сновиди. Сюди й туди. З келії в кухню, з кухні у келії. Немов шукають, чого не згубили. Сонце вже припікає. Стоять богомольці. Одна черничка гукає другій:
— Сестро Мокрино, неси самовар гостям…
— Неси сама…
І обидві зникають.
Горбата сестра Анфіса сидить вже в крамниці поміж образами, лиха, надута, чимсь невдоволена, немов павук
