той заснована вся павутинням злости, і стежить недобрим оком за ворогами.
Богомольці чекають. Збились у купку. Висока, чорна, поважна, суне в капличку до чаші з водою сестра-казначея. У руці має сачок на довгій тичці, озброєний в хрести, яким буде ловити не рибку, а гроші, що накидали в воду богомольці. Навіть калитку на поясі в неї захища святий хрест.
Зупиняє Варвару.
— Що ж ви оце робите? Чом малини досі не рвете? Таж матушка-ігуменя…
Мовчать винуваті й хапаються бігти.
Матушка Серафима спускає очі додолу і стиха каже:
— Знов цеї ночі бачила…
Тепер вже не можна тікати. Матушка-казначея любить звірятись молодшим. Ті її більш розуміють.
Вона спочатку зітхає, втуплює потім підведені очі кудись у простір, у лісову пітьму і сливе шепче:
— Тільки здрімнула, — чую, знов він стоїть надо мною. Розплющую очі — а він такий благоліпний, кучері в'ються по плечах, щоки рум'яні, очі — як свічі… поклав свою руку на мої плечі та й каже: — «Чого лежиш тут на моєму ложі? Це моя келія, я жив тут довго, спав тут, молився»… А мені страшно, вогонь іде по тілі… Чи не сатана то в образі прекраснім, надісланий з пекла во іскушеніє… Свят, свят, свят… А він нахилився, аж кучері лоскочуть… «Вставай, Серафимо»…
— Матушко, чи не можна нам самовара? — переймають богомольці якусь черничку.
— Треба б сестрі Марії… — й проходить далі…
Сестра Анфіса стає на дверях крамнички.
— Отак… одна на одну скидають… ліниві ж, Господи! — закидає вона свої тенета на черничку.
— А вам яке діло?
— А таке… Дух лінощів побіждається духом працьовитости…
— А про дух сквернословія й забули?.. Прочитайте краще для себе… Не дурно про вас кажуть…
— Хай Господь пробачить тому, хто лихе каже. А хто казав? Що говорив? Дармоїдки, брехунки… язикодзвони… нехай он матушці-ігумені скажу…
