— Кажіть!… про вас всі знають…
З кухні вискакує сестра Марія. Очі заплакані, червоні.
— Сварились? — цікавиться сестра Анфіса. — Ай, грішка…
— Помирилися… Три дні мовчали… Аж сумно стало…
— Надовго ж?
— А Господь знає…
— Тут богомольці самовара просять… Чаю хотять попити…
— Самовара? Коли б сестра Секлета… Та де ж це Секлета? Секле-то! Секлето-о-о!..
Даремно носився той поклик по мертвому дворі, даремно бився об ліс, об стіни церковці, що тихо дрімала на сонці, вся біла, як вишня в цвіту. Ніхто не обізвався.
Потиху дзюрчала й спливала у чаші, в каплиці, цілюща вода, а над нею палали свічки, як вогняні квіти.
— Сиджу я, тремчу вся, — тягне своє матушка Серафима, — соромно так мені, чудно, а він нахилився і гласом таким соло-одким, таким співочим… Ви смієтеся? — раптом остро питає вона черничок, наморщивши чоло і вся збілівши.
— Та ні, матушко… Господи!..
— Ви смієтеся… я бачу… Та ж то був інок… кажу вам, чернець, а не хто… У-у! невірні, у них на думці саме лиш грішне… Марш мені зараз малину рвати!.. Геть!.. Не треба мені нікого… нічого… У-у!..
І скинувши на послушок гнівний, болізний, як у мучениці, погляд, матушка-казначея підняла угору довгий сачок, як оборону від напасти, і пішла до каплички.
На ході вона злегка хиталася і гугнявим голосом вичитувала:
— Святії безсребрениці і чудотворці, Козьмо й Даміане, посітіте немощі наша, тунє приястє, тунє дадіте…
Золоті хрести на держалні сачка блищали на сонці…
В малиннику тихо. Хоч сестра Секлета вкупі з сестрою Мартою збирали там ягоди, але вони вже півроку не розмовляли з собою.
— А тут були матушка-ігуменя, — обізвалась до послушок, що саме підходили, Секлета, — про вас питали… Сердяться, що мало зібрали малини…
