— Молодшого, студента… Не зняв шапки перед портретом. Я бачила, як його, уже без шапки, червоного, в подертій тужурці, зігнутого вдвоє, кидали з рук до рук і всі били. Очі в нього такі великі, червоні, божевільні… Мене обхопив жах… Я не могла дивитись… І знаєте — кого я бачила в юрмі? Народ… селян… в сірих святних свитах, в великих чоботах, простих, статечних хліборобів… Там були люди з нашого села, тихі, спокійні, працьовиті…
— То гірший елемент, Тетяно Степанівно, — обізвався студент Горбачевський.
— Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п'ять літ учителюю в тому селі… А тепер втекла звідти, бо мене хотіли побити! То стара, дика ненависть до пана, хто б він не був. У нас усіх зруйнували. Ну, ще там багатих… Але кого мені жаль, то нашої сусідки. Стара вдовиця, бідна. Один син у Сибірі, другий в тюрмі сидить… Тільки й лишилося, що стара хата та сад. І от, знищили все, розібрали хату по брусові, сад вирубали, книжки синів подерли… Вона не хотіла прохати, як другі. А деякі виходили назустріч юрмі з образами, з дрібними дітьми, ставали на коліна в грязь і благали цілими годинами, руки мужикам цілували… І тих помилували…
— Ах, жах який! — шепнула якось механічно пані Наталя.
Вона все ще сиділа витягнена, напружена, немов чогось чекала.
— Тс… цитьте… — нетерпляче перебила вона розмову.
З вулиці донісся далекий галас.
Усі замовкли, обернулись до вікон і, витягши шиї, завмерли в увазі.
Шум немов наближався. Було в ньому щось подібне до далекої зливи, до глухого урчання звірів. А-а-а… а-а-а… — одбивали високі стіни змішані згуки, і тут десь близько почулось тупотіння ніг по каменю вулиці.
— А, подлість… подлість… Я йду на вулицю… — стрепенувся Чубинський і забігав по хаті, чогось шукаючи.
Але на нього накинулись всі. Вони кричали на нього притишеними, зміненими голосами, що він не повинен виходити, бо його тільки шукають, що там він нічого
