і світять вогнем, як вглянуть інтеліґента… Дайте мені чаю…
Пані Наталя тремтячими руками налляла склянку чаю і, розплюскуючи по дорозі, подала студентові.
— Ну, що ж далі? — питався пан Валер'ян, зриваючись з місця та бігаючи по хаті.
— Спасибі. Пройшов через базар. Народу багато. Там роздають горілку. Ідуть якісь таємні наради, але про що говорять — трудно сказати. Чув тільки кілька фамілій: Мачинського, Залкіна, вашу…
— Ах, Боже…
— Ви не лякайтесь. В неділю звичайно більше народу і п'ють горілку… Чи не можна попрохать хліба? Спасибі. А все таки дивуюся, чому ви не виїхали на цей час з города? Біжу оце до вас — бачу: віконниці зачинені, значить, нікого нема, забіг тільки поспитати — куди й чи на довго, — аж ви тут сидите собі… Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте…
— От бачиш… Чи ж я не казала, чи ж я не благала його — поїдьмо куди, заберім діти… — мало не плакала пані Наталя, притискуючи руки до грудей та дивлячись на гостя благаючим поглядом, як тоді на чоловіка.
— Ет, що тепер про це говорити, — роздратовано скрикнув пан Валер'ян і далі бігав по хаті. Він курив папіроску за папіроскою і розбивав головою хмари синього диму, що повзли за ним довгими хвилями, як туман в горах.
— Ах, що робиться… що тільки робиться…
Це говорив хтось інший, високим жіночим голосом.
Всі обернулись до дверей з кухні, звідки, впускаючи на мить світло, влетіла в столову маленька, кругленька жінка. Шапочка з'їхала в неї на бік голови, руде волосся розтріпалось і палало, наче вона принесла на них пожежу з вулиці.
— Ах, як тут темно. Де ви?.. Де ви?.. — Вона ні з ким не привіталася, підбігла до столу і впала на стілець.
— Мої милі, мої дорогі.. ви ще живі? А я думала… Вже почалося… Юрма ходить по вулицях з царським портретом. Я тількищо бачила, як били Сікача.
— Котрого?
