нитка, що єднає смерть із життям, а поки вона снується, я ще живий.
Як раптом залунали всі голоси… як раптом линув потік життя у цю домовину… Ах, який натовп!.. Ні, так не можу.
Стійте. Дайте спіймати. Ага!
Всі були такі поважні, такі бліді й рішучі, коли питали, хто візьме на себе? — Я. — То з моїх грудей пекучим льодом вирвалось «я». І зразу встала стіна між мною й товаришами, між мною й життям. Цокнув замок, і в серці замкнулась рішучість. Обійми і поцілунки, а за кілька годин я уже їхав, той «невідомий», що… і т. д. Я був без імени, роду й без племени, і тільки товариша мого кожен міг би впізнати. Він звався коротко: браунінг.
Був незвичайно холодний ранок, коли я приїхав. Так, було холодно. Бо од півночі встав лютий ворог, ясний і гострий, як меч, і світив ледяним оком і гнав диханням дими по небу, а по снігу їх чорні тіні. Сонце стояло якесь безпомічне і нерішуче. Боялось навіть моргнути. Пригнічений сніг міцно припав до землі, гладенький, покірний. Тікали кудись люди і коні, тікали дими, тікала біла пара з людей і з худоби, так, наче жорстокий ворог гнався за ними. Мені не було страшно. Було цікаво. Оглядав город, тепер мені близький так, як могила, город, в якому будинки збились у масу, як вівці у холод, мужчини сивими стали з морозу, а обличчя жінок цвіли, як мак.
Ще того дня пішов блукати. Змішавсь з юрбою й ходив. Сірий, чужий, невідомий. Вдовж невідомих вулиць. Мовчав, хоч треба було питати, хоч треба було багато знати. Де він живе? Коли виходить і де буває? Коли їсть, спить, всі його звички. Який він з себе?.. Але поволі. Не все зразу. Пляну не мав. Де? Як? Коли?.. Властиво, було тисяча плянів, що кружилися й гасли у мізку, як снопи іскор з машини у темному полі… Була лиш певність, тверда, як скеля: він був мій. І я знайшов будинок, де він живе. Жовтий, великий, холодний. Казенна будка й казенний сторож, що грів свої руки і скрипів по снігу взад і вперед, як пес на ланцюгу.
