— Ага!
Це я сказав?
Ні, лиш подумав.
Я сів на бульварі, напроти будинку, і дім вороже дивився на мене рядами чорних, холодних шибок. Мені хотілось очима звалити стіни й побачить того, за ким курились села, за ким люди, як цьковані звірі, стікали кров'ю. Бо й він, і ті села, люди, я й браунінг були як кільця одного ланцюга. І чим довше сидів я проти будинку, тим більше пекла мене в серці холодна крижина зваги.
— Так треба.
Це я сказав?
Ні, лиш подумав.
І знов круг мене люди, знов течія. Яке сьогодні блакитне небо, яке високе і чисте! А золотий сміх сонця! Буха од коней пара, біжать кудись люди, а мороз креше вогню. І весело, що на молодих обличчях стирчать молочні вуси, як в маскараді, а коні білі і волохаті, немов ягнята… Дзень-дзелень-дзень… Сіють дзвіночки прозорі згуки, а за прудкими ногами коняки пливуть санчата. Біжить назустріч дівча. Щоки пашать, очі горять — і ловить мій погляд з таким запалом, з таким відданням, на які здатні лиш ті, що стрілись на мить, а розстались навіки. І цей роман на мить — гарний і короткий, немов летюча зірка. Я тобі вдячний. Ти кинула квітку у моє серце, а я піймав її і понесу може до самого гробу. До гробу? Якого гробу? Ах, правда…
Тепер щодня я серед люду, сірий, чужий, невідомий. Вбираю в себе, як земля краплі в посуху, все, що мені треба. Звідки? Тут, там, в повітрі. Бо всі його знали, бо всім він був ненависний, усім шкідливий і всі на нього гарчали, як полохливий пес, що боїться вкусити. Вранці він часом гуляє. Ага!.. Але не сам, з ним охорона. В дванадцять приймає у себе, хоч незнайомих трусять. Я уже знав, що має дочку — любиму дочку, а ще більше любить театр. Знав його звичку гладити бороду і другу звичку — ховати за спину кулак. Знав врешті, коли він їсть, лягає спати, встає, знав, що було треба, і навіть зайве. Так, наче збирався писати життєпис або некролог. Самого не бачив, одначе театр
