мене зацікавив. Спинявсь перед стовбами, читав афіші і старався вгадати, чим звабити може Фіфі, яка з себе Сесіль і котра з них краща. Був навіть в театрі, бачив Фіфі, бачив Сесіль — його не було.
І знов блукав. Самотній, сірий і невідомий, немов далека і бліда тінь.
Врешті побачив. Раз… пам'ятаю… Ранком ішов сніг. Рівний, густий і теплий. Дрібні істоти, що вмерли на небі, поволі спадали на землю, на вічний спочинок, у тихий цвинтар. Ряди домів, ряди дерев, як білі тіні, йшли кудись в далеч і розпливались в тумані. Білий потоп. Всі згуки йшли знизу, як спід води. Глухо гудів соборний дзвін, довго і жалібно плакав затоплений дзвін. Шур-шур… шур-шур… — мірно чалапали ноги. Щось наче велике жувало під водою, жувало й ковтало згуки. І все, що йшло в тумані, ставало тінню й щезало навіки.
Раптом в цю тишу вірвалось щось дике і щось безглузде. Як божевільний промчався козак, пригнувшись до шиї коня, і, здавалось, хрипів з ним разом. А далі коні, чорні, блискучі, мчали карету, і в ясному склі, немов у рамах, відбився гарний восковий профіль, навислі брови і біла борода. І поки вдивлявсь я в той образ, все щезло, розплилось і стало тінню… Що? тінню? — Так… Тінню…
Мамо!.. Тс… тихо… я невідомий… Ха-ха! Чи ж хто почує той голос, що кричить в серці, глибоко в серці? Чи буде хто знати, що ти моя мама, а я твій син? Мамо, не плач… Твій син піде на смерть з піднятим чолом і чистим серцем. Бо в його серці скипілась кров невинно пролита, бо в нього зіллялись всі людські сльози і полум'ям знявся народній гнів… Вбивай мене, кате. Ти забиваєш народ…
… Ніколи перше не думав, що світ такий гарний, що клапоть неба, дерево, сміх, голос людини — приносять глибоку радість і як повітря потрібні людям. Як той багач збіднілий, що підіймає з землі і цілує окраєць хліба, колись кинутий псам. От зараз бачу — і серце сміється до того — горить в коліях у відлигу вогонь ліхтарень, а сніг весь чорний, немов од диму. Капає з стріх і кожна крапля у свому льоті грає вогнями і гомонить. Сяють
