втекти, вже сміються в Івана під лобом та переказують, що вони бачили.
Лазар тоді приходив у лють і кричав на Івана:
— Не дивися на мене! Забери свої очі, чуєш, бо видеру з лоба!..
Але очі верталися, лазили по обличчі, по шиї, грудях і, злегка лоскочучи, вертіли дірки углиб. Це дратувало, приносило втому. Взагалі було важко. І все докучало. Стіни, горілка, Іван і Каленик. Немов легше було в першій тюрмі. Легше носити цебер, замітати подвір'я, тягати воду. Там було сонце, рух, люди. Про нову роботу Лазар не думав удень, зате по ночах чув під рукою то м'яку шию, то теплі коси. Злітали до нього десь з темряви очі — карі, сірі й голубі, а з них розпучливим криком кричали смерть і життя. Розцвітали, як квіти, гарні слова і мов будяки з пилом — прокльони. З'являлось все, все, що лишалось йому на спомин, всі подарунки смерти, які прилипли до нього і жили в ньому своїм окремим, таємним життям. І це будило знеохоту і втому.
Його одривали од снів. Він мусив іти по нові подарунки, хоч старі не забулись і не давали спокою. Лазар бурчав, насилу підводив обважнілеє тіло і одтягавсь.
А після того знов нудний день, п'яний туман коверзування.
Так минали дні і ночі.
А ночі все ж були кращі.
Одної ночі прийшов до нього той, що залишив на спомин великі очі. Сів на постелі край ліжка, там, коло ніг, і межи ними почалась розмова.
Він. За що ти мене вбив?
Лазар. Хіба я знаю? Звеліли.
Він. Неправда. Хіба можна було звеліти комусь забити, коли він сам не схоче. Признавайся: ти вбив за гроші?
Лазар. Я ще раніш зарізав п'ять душ.
Він. Ти не крути. Нащо зарізав?
Лазар. Вони кричали… Мені стало страшно… боявся, прибіжать люди і зловлять.
Він. Ну, далі.
Лазар. І сам не знаю, як це зробив. Я не хотів… не мав на думці.
