Незабаром той штучний кашель переходив у справжній і виповняв хату невпинним бухиканням, з свистом і затягуванням.
А за кілька хвилин Лазар знов кликав:
— Каленик! кашляй!
З п'яних очей він уявляв себе графом, великим начальником, що приїхав в тюрму, аби дати у всьому лад, захистить арештантів од кривди. Починав з того, що робив «смотр» — Іванові і Каленикові. Вивертався у кріслі, одкидав ноги у довгих халявах, підпирав боки у жовтій сорочці й сердито наморщував сіре у цеглястих плямах обличчя, а жовті вуси в нього стирчали кумедно, як у собаки.
— Як тебе звать? Йваном! Брешеш. А я знаю, що ти Кручок. Мене не обдуриш, я тебе бачу, шельма! Зачим ти мучиш людей? Він дума, свиняче рило, як арештант, то вже не людина. А може, він кращий за тебе, бо за гріхи приймає муку, а тобі за них платять. Гля-ади! як тільки дізнаюсь, я тебе… я тебе… в двадцять чотири години…
— Ну, тепер другий. Як звать? Каленик? А, чорт з тобою, нехай Каленик. Ну, лепортуй. Ногу… як ти ногу держиш? З ким ти говориш, га? Крадеш? Годуєш борщем з червою? Б'єш в морду? На арештантах сорочки чорні! Пацюк ти з квасу, обсмоктана миша… Скрізь непорядки, я вас!.. Подать смотрителя!..
Смотрителя не подавали, тоді Лазар ліз битись. Ті йшли жалітись і врешті приходив смотритель, якийсь несміливий, немов боров щось в собі, перемагав. Не сердивсь, а умовляв, прохав, соромив, і кисла винувата усмішка розтягала його обличчя.
А Лазар розумів, що йому годять, що він потрібний, що все йому можна, як важній особі.
І вигадував далі.
Часами на нього нападав страх. Усього боявся, все було вороже, все проти нього; закрадалось, чигало і не давало спокою.
Чогось йому здавалось, що за ним стежать Іванові очі. Підкрадуться стиха, ляжуть на шию або на спину й шукають місця, щоб влізти всередину. Лазар притихне, причаїться і раптом крутнеться на місці. Але очі встигли
