А а білій сорочці лишилась голова і літала на шнурі як змій, заливаючи кров'ю все полотно. Тоді його лаяв смотритель, і довелося наново прати білий мішок.
Кожний з «кліентів», стрічаючись з Лазарем в останню годину, лишав йому дещо на спомин: погляд, якийсь особливий і незвичайний, голос, колір волосся і форму шиї, рухи, слова. Всі ці дарунки прилипали до нього, жили у ньому своїм таємним життям. Це те живе, що лишалось по мертвому. І дивна річ — усе це спливало на пам'ять лиш у сні, а не увіч. Вдень найчастіше він нудивсь або ходив похмурий, сердитий, вередував. Ганяв Каленика, Івана, шпурляв у них чобітьми, коли не зараз робили, що загадав. Лаявсь і пив. П'яний туман повивав йому голову, родив химери, дикі бажання і лють. Кричав на всіх, лупив у двері і докучав.
Раз вранці, своїм звичаєм, Іван подав окріп до чаю, та Лазар не схотів пити. — Подать самовара! — Іван перечив і поясняв, але Лазар вхопив чайник і шпурнув ним в Івана. Побив посуду, а Івана попік. Приходив старший, почав кричати, а Лазар став як скажений, бив кулаками в стіл і ревів дико: подать самовара! Старший утік, а самовар принесли. Почувши силу, Лазар все більше та більше з них вимагав. Опріч горілки, він схотів пива — і щодня давали пиво. Носили на його бажання дорогі страви; всю хату прибрали у килими, бурчали, низали плечима, а слухались далі. І це п'янило Лазаря.
— Сволоч! — гукав він на них. — Робіть, що схочу, бо я ваш пан!..
Слухняність тих, що були сторожами й начальством, викликала в ньому потребу мучить. Здавалось, його затуманений мозок безупинно був занятий тим, щоб вигадать щось нове, докучливе та понижаюче.
Він кликав Каленика — і коли той ставав перед ним, наказував коротко й гостро:
— Кашляй!
Каленик усміхався і нерішуче мовчав.
— Кашляй!
Каленик тупав на місці, кривив сердито рот, але починав уже покашлювать стиха.
— Ну, дужче, йолопе, чуєш?
— Кахи-кахи! — скрипів Каленик.
