А в хатах пусто і сумно.
Ось і порожня столова, як соснова труна, а білий стіл серед неї — неначе мерці. За нею блакитна вітальня, де ми сиділи зимою біля каміна. Покинута, сіра, самотня. В холоднім каміні заводить вітер.
Анелька, Анелька, Анелька…
Ще далі — зала. Вже на порозі я бачу Косцюшка в червоній шапці. Ян Собєський і досі під Віднем. Вікна повні сірого неба. Скриплю ногами по холоднім помості — і раптом здригаюсь: панна Анеля сидить в куточку канапи.
Вона теж мене бачить і наче на очах сохне, робиться меншою.
Підходжу і сідаю напроти.
— Панно Анельо!
Властиво — я зваживсь. Хоч ввесь тремчу. Кров в мені буха, глушить, я сам погано чую свої слова.
— Я дуже радий, панно Анельо, що ви… се дуже щасливо, що я вас… я давно хотів поговорити з вами насамоті… Ви певно самі помічаєте, панно Анельо… Скажу відразу: я вас кохаю… кохаю щиро, без краю, цілим серцем кохаю… Якби ви знали, панно Анельо, як я довго стра-ажда-ав…
Мовкну. Не можу. Спазма перещипнула голос. Коло ока б'ють живчики. Я зараз заплачу.
Очі в панни Анелі великі і повні жаху. Вона їх втупила в мене з благанням і не одірве. Вона приймає все це серйозно.
Тоді я раптом холону й кажу до себе:
«Нащо говориш неправду? Ти її зовсім не любиш. Ти зовсім байдужий до неї».
— Панно Анельо, моя дорога ви, моя кохана… Я змучивсь… у мене душа зболіла. Я не зможу жити без вас…
А до себе знов кажу:
«Ти граєш? Граю, чи гра мене пхає — хіба я знаю?.. і не можу спинитись…»
Так, так, се правда, без неї жити не зможу. Я молодий. Молодість, сили, життя — їй оддам, моїй коханій, моїй єдиній панні Анелі…
Мовкну й тремчу, ввесь зворушений глибоким чуттям.
