— Але ти мусиш!
Вона витерла руки, закрасивши ними білий хвартух, і злегла штовхала мене у спину.
— Дай же йому чаю напитись… — сердилась мати.
— Нічого, доп'є потому.
І повела мене на кухню.
Ти будеш сміятися з мене, назвеш сентиментальним, чудним. Ну, що ж робити, смійся, але мені було зовсім не до сміху. Коли я тільки дихнув тим солодким теплом свіжого м'яса, перед очима встала у мене смерть бабки. Суха, як безперий горобчик, заплющила бабка скляні вже очі, а її тіло, напівприкрите, почало оддавати повітрю своє останнє тепло, яким я дихав. І той нудний запах назавжди зв'язався у мене з образом смерти.
— Дивись, — гукала сяючи Оля, — яке порося!
Я вже і сам дивився. Справлене, чисте, як гола дитинка, що захлиснулась в купелі, воно підігнуло під себе зламані ніжки і міцно замкнуло зубами свої болі і жах. В куточку накритого повікою ока блищала ще свіжа сльоза, а вузька рана на грудях, куди ввійшов ніж, злегка курилась теплою кров'ю.
— А се для кого? — раділа Оля, повернувши мене до купи битої птиці, яка завалила весь стіл.
Щоб догодити Олі, я все оглядав.
Общипана курка безсило припала до столу мертвою головою на тонкій шиї, холодно поглядаючи вниз, на своє перерізане горло. Синява смерти пробивалась крізь жовту в прищиках шкуру, яка, здавалось, мерзла без пір'я. Качки, уже без лапок, розгортали з натуги свої широкі стегна, як породілля, що раптом сконала під час пологів. Я слухав Олине щебетання, а моє око мимоволі стрічалось з мутним склом мертвих очей, таких вже холодних й далеких, що за кожним разом мене тягло углиб.
— З чим ти любиш ковбаси: з гірчицею чи з часником?
Оля любовно ворушила довгі кільця ще сирових ковбас з їх сизим блиском застиглого сала, повних, наче тількищо вийнятих з ситого живота, без огиди мачаючи руки у слизьку юшку, що стікала на дошку стола з мертвої птиці.
Моя мати, моя добра старенька мати, байдужно вдив-
