дрібний білий клубочок, що нерівно котився по моріжку. Зі смертельним жахом, іще безшерсте, як гола дитина, металося порося по подвір'ю, і спід ножа, що стирчав йому в грудях, збігала вздовж ніжки кров. Потому дівка упала, прикривши тілом той крик, і за хвилину я вже побачив, як з лайкою несла до пекарні в одній руці скривавлений ніж, а в другій трупик за задні ніжки, що зробився одразу довгим, хапав ногами повітря і тремтів ще голою шкуркою.
Коли я вийшов до чаю, мати турботно спитала, чого я такий блідий, а я старався її заспокоїть, бо мені соромно було, що на мене зробила вражіння така дрібничка.
День вже почався давно. Вже сонце било у всі чотири вікна, самовар закипав вдруге і крізь шибки було помітно, що серед болота встигли підсохнуть стежки. В пекарні видимо давно уже кипіла робота й святочним прискореним темпом сповняла ввесь дім. Серед столу в їдальні стояла макітра, повна жовтків, що блищали, як коров'ячі очі, розсипаний цукор хрустів під ногами, мокнув у спирті шафран, гостро лоскочучи ніздрі, і кидав на скатерть од сонця жовтогарячу пляму. Білий мішок з мукою важко розсівся коло буфета, закопиливши, наче губи, свої краї, і в широкому промінні сонця крутився борошняний тонкий пилок.
— Де ж Оля?
— Ах, вона, бідна, так закрутилась, що навіть тебе не бачить… Олечко, Олю!.. йди привітайся з Петром…
Але Оля вже бігла й сама, сяюча вся, заклопотана, трохи бліда. По повних руках, голих по лікоть, стікали струмочки свіжої крови.
— Ах, мамо, скільки на поросяті сала! — Не подавай, Петре, руки… бачиш, яка я!
Вона перегнулась, одкинувши руки, щоб дати мені ранішній поцілунок — і перший раз її поцілунок не мав для мене смаку.
— Він тут сидить і не знає, що для нього готують! — гукала Оля і сміялися очі у неї, голі пухнаті руки, ямки на щоках і свіжа кров на руках.
— Ходи, невдячний, і подивися!..
Я не хотів.
