Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/412

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

я мусив щось їсти, і мамині очі розпускали проміння, з яких кожне випити хтіло мою похвалу, задоволення, вдячність. Але то був тільки початок. Для мене, здається, готувався на свята справжній бенкет, так наче я мав апетит людоїда, або приїхав з голодного краю. Що я більше люблю: печену індичку чи фаршировану гуску? Мати викликала сестру з пекарні, і велися в кутку таємничі наради, в яких мені зрозумілими були тільки окремі слова: «порізать печінку… сточити кров… вимить кишки»…

На ніч поклали мене в кімнаті, де я родився. Ліжко було трохи коротке, на поличках тулились дитячі книжки, світло лагідно золотило побілені стіни і свіжу постіль. На чорній шибці вікна висів молодий місяць, а над ліжком — невинний, пухнатий хлопчик — Христос. Зо всіх куточків, зі стін, з вікон, з долівки і з мене самого вставали згадки дитинства і пливли передо мною, як сонячні плями на лісовій полянці. Стільки в них було ясного і принадного, скоріше веселого, ніж сумного, що я почав забувать дійсність. І так мені дивно зробилось, коли на ті сонячні плями закапали раптом, наче крапельки крови, чужі слова: «заколоти… зарізать… одтяти голову, ніжки»… Що се таке? І звідки? Ах, правда…

Як могли вільно і так спокійно проходить ті жорстокі слова через невинні уста сестри, як з ними мирилось добре мамине серце? «Сточити кров… вибрать кишки»… І се в день нашої стрічі, в день радости і любови… Я старався заспокоїть себе: адже то були звичайні господарські розмови, які ведуться скрізь всіми… Але під тими словами був же якийсь реальний зміст і я мимохіть уявляв собі Олю, мою ніжну сестру, як вона… ні, я не хтів уявляти, я гнав од себе жорстокі картини, які проганяли од мене сон… Заснув я пізно і спав неспокійно.

Викинув мене з ліжка дикий нелюдський крик. Я схопився з таким вражінням, що в домі сталось нещастя. Світло осліпило мене одразу, і я нічого не міг розібрати в вікні. Я розчинив обидві половинки, і перше, що мені кинулось в очі, — були рожеві литки, які земля немов одкинула од себе. Розставивши руки і скрививши од гніву лице, дівка бігала по траві і наче ловила той крик. Тоді я побачив червону доріжку під ногами у неї, а далі