Аркадій Петрович нізащо не хтів… Він вже скінчив.
Мужики увійшли і купою стали біля порога. Був межи ними і Бондаришин, що гроші взяв, а не виїхав нині на панове сіно.
— А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однім місці, білі, як вівці, в своїх полотнянках, і дивились на блискучий посудою стіл, за яким засідали пани і собаки.
— За яким ділом прийшли?
Рудий Панас кліпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув ліктем Івана. Іван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, і всі у згоді заморгали на нього. Бондаришин не смів вийти з тісної купи і звідти вклонився ласкавому пану.
— Прийшли до пана погомоніти за землю.
— Я дуже радий. За яку землю?
Бондаришин замовк і озирнувся на кума. Тоді Іван поміг.
— За панську, прошу ласкавого пана…
— Що тепер, значить, такі часи настали… — додав Марко…
— Та й пан самі нам казали… — не втерпів Панас.
А Бондаришин вже закінчив:
— От громада і присудила… Будемо одбирати землю од пана…
— Що?
Аркадій Петрович несподівано крикнув.
Він встав зза столу і наблизився до них з серветкою у руці.
Але люди були такі спокійні, наче прийшли порадитись тільки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько і зашамкав покірно:
— Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…
— Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, — одвів діда рукою рудий Панас.
Тепер вже ціла родина — Софія Петрівна, Антоша і Ліда — покидали свої місця і встали за плечима хазяїна дому.
Лиш сліпий Жан лишився сидіти, світячи більмами на собак, що лизали тарілки.
