щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, підкасавши подолок… Ха-ха!..
— Щодо мене, то я…
— От і прекрасно…
Подавали солодке. Савка гримів ложечками і протягав білі у рукавичках руки між лікті панів і собачі морди. Жан посадив пляму з сметани на адміральську тужурку, і «міноносець» старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софії Петрівни лизала тарілку, а Мільтончик, забувши пристойність, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
— Аркадій! тобі покласти ще крему?
— Клади, клади, ma cherie[1], я сьогодні голоден.
Ні, таки справді він чув бадьорість по сьогоднішній сходці, де рішуче стояв за те, що народ має право на землю.
— Блажені, іже і скоти милують… — одповів текстом на свої думки мовчазний Жан і освітив більмами щетинасте обличчя. — Міноносце! дай папіроску…
— Єсть!
— Браво, Жан, браво!.. — розсміявся Аркадій Петрович. — То ж скоти, а то люди…
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпіти не міг їх.
Він кинув в куток кімнати зібгану хустку, а Нептун скочив і приніс. Забавно було дивитись, як Нептун на бігу хляпав обвислим вухом і тріпав білу поноску під чорним холодним носом.
— Нептун! ісі!..
Він обережно вийняв з рота собаки мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Підняв голову вгору і грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись інші собаки, а Мишка кинулась до дверей і, підгорнувши під себе куценький хвостик, заллялась дзвіночком.
— Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся і ознайомив, що прийшли мужики.
— А! мужики… Клич їх сюди.
— Аркадій, може б ти перше скінчив обідать. Вони почекають.
- ↑ Моя люба.
