чого з тобою не буде? Правда, собако? — Він лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби і крутила обрубком хвоста. — Я своїх думок не маю потреби таїти… — Він вийняв палець і тримав на одшибі. — Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я і кажу се оддавна…
— Аркадій!.. Laissez donc… le domestique écoute![1]
Софія Петрівна з жаху заговорила басом.
Однак се ні трохи не помогло.
— Бо ти б, серце, вічно панувати хотіла. Доволі. Попанувала, і годі. Треба ж і другим. Не бійсь, всеї землі не одберуть, лишать трохи і нам… так десятин з п'ять… Я на старість за баштанника буду. Надіну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у місто… Ха-ха!..
— Він ще жартує!
Софія Петрівна сердито обвела оком цілу родину і чотирьох собак, що сиділи за столом, але співчував їй тільки Антоша.
На знак протесту він налив собі чарку горілки, вихилив зразу і, одкинувшись в кріслі, заклав руки в кишені своїх офіцерських штанів. Жан спокійно жував печеню під захистом «міноносця», Савка робив таку міну, наче його в хаті не було, а Ліда розтягнула уста і перегнулась до батька.
— Я була певна, що-о…
Але Антоша не дав їй скінчити.
— Жартувать добре в родині, а нащо ж тато проповідує се мужикам. Вони настроєні так, що щохвилини чогось чекаєш…
— Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти — працюй, моє серце. Ну, от.
Він був веселий, розвивав далі свій плян, і з побільшеним апетитом накладав на тарілку цілу купу салати, не помічаючи навіть, що бідна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
— Ліда в своїй чудесній сукенці, що так їй до лиця,
- ↑ Залиш, хатній робітник слухає!
