казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас його немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись — він плаче. Ми питаєм:
„що хто тобі зробив?“ — „Ніхто нічого“.
Так і пішов і більше не приходив.
А ми ходили часто до „чужого“,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав і сміявся разом
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли;
казав, що лекше буде, як розкаже.
А ми таки того не розібрали,
то щось таке, що в нас його нема.
Нераз казав, що як-би те одно
йому хто дав, то він-би був здоровий.
Питали ми, чи то яка рослина,
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
„Як-би тут був твій батько або мати,
брат чи сестра, чи жінка, певне-б ти
тоді здоровий був, — це-ж певне їх
немає тут, і може й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?“ Він подумав,
а потім головою покивав,
і каже: „ні, ще гірше-б я журився,
як-би й вони усі були в цій пущі,
