Кн. I
Ч. 6
Субота, 9-го лютого 1923
Право передруку застережене — All articles are copyrighted
ВИЗНАННЯ СОВІТІВ de jure стало доконаним фактом в Анґлії і майже доконаним в Італії. Що його можна і треба було сподіватися, про се була в нас мова раніше. Що Анґлія була перша, се також не може нікого дивувати. Не тілько кола трудової партії домагалися того здавна, а й ліберали ріжних відтінків; навіть консервативні орґани, що раніше — прим, в часах ґенуезької конференції — і чути не хотіли про формальне визнання, обмежалися в останніх часах до звичайного політичного скептицизму, а після факту визнання частина правої преси привитала сю першу дипломатію Макдоналда з повним признанням. Значить — зміна у бритійсько-російських взаєминах доконалася нормально, зпровола й орґанічно. Не забуваймо, що вже 1918-го року Анґлія (міністром закорд. справ був тоді лорд Балфор) перестала була — перша з усіх союзників і невтральних — признавати дипломатичних заступників передбольшевицької Росії, а 1920-го року (міністром закорд. справ був уже лорд Керзон) вона була готова (конференція у Спа) визнати новий уряд. Коли отже Совіти стілько часу мусіли чекати на визнання, сьому були винні вони самі і їхня тактика. Бо ціна успіху остала та сама що раніше: Совіти мусіли пожертвувати одним із китів своєї політики й обовязалися признати правосильними всі міжнародні умови царської Росії, в першім ряді борґи… В такім разі що ще остало з большевицького програму?
Не без сензаційної закраски був поспіх Італії у визнанню. Фашизм — се-ж антитеза комунізму, дарма що в політичних методах є доволі споріднення між Ленином і Муссоліні. Сей останній, у своїй бистроті політичного думання, передбачав очевидно неминучий розвиток европейсько-російських взаємин і рішив витягнути ті користи, які все і всюди належаться першому (prior tempore, prior jure), поки Совіти добре платять за визнання, так їм дуже потрібне. Та італійському диктаторові! не вдалося бути найпершим; Макдоналд, що визнання не звязав з жадною складною торговельною умовою, міг випередити його, а може й перекинути йому карти. У хвилі писання сих рядків справа станула на сьому, що совітська делегація в останній хвилині не почула себе повно довіреною, щоб підписати викінчену у всіх подробицях торговельно-політичну умову з Італією з нечуваними користями для сеї останньої (монополь у чорноморській торгівлі!). Чи причина тому антрактови зправди формальна, в особистих змінах московського провительства, як заявила делегація, чи глибша, господарсько-політична, — про се не може бути сумніву; друге з порядку визнання повинно, на погляд Совітів, обійтися дешевше, ніж коли воно було-б першим.
Визнання Совітів (за Анґлією й Італією підуть скоро инші европейські держави, окрім хиба Франції) викликає деякі думки загально-політичного і національно-українського характеру. Поперед усього маємо зайвий приклад і доказ, що в політиці, зокрема в міжнародній, рішає тілько доконаний факт — се альфа й омеґа, початок і кінець, політичної мудрости. Сей факт, що большевики поверх шести літ удержалися при власти, приневолив забути їм усе, що бунтувало проти них совість культурного світа[1]. Вже Бісмарк глузував собі з політичних донкіхотів, що вимагають інтервенції одних держав для оборони справедливости чи людскости в инших; повоєнна політична практика підтвердила у повноті його погляд. І чи тілько повоєнна? Пригадаймо собі французьких террористів, узурпатора Наполеона, крівавих султанів турецьких, Петра Караджорджевича сербського і т. ин. — всі вони викликали зразу більш або менш оправданий гнів, та згодом діждалися не тілько фактичного а й формального визнання.
Вкінци — перша буква з малої політичної азбуки: формальне визнання іде, і йти може, виключно тілько за фактичним, а передумовою сього останнього є дійсне володіння державою і доказ його тривкої сили внутрі і зверха. Пощо згадувати таку очевидну правду? По-просту тому, що ми, Українці, до неї ще не дійшли. Чи се так давно було, як наші „уряди“, наші „державні центри“ сиділи по Варшавах, Тарновах, Віднях, Берлінах і Господь знає ще де, та все впевняли і всім вірним-землякам до вірування подавали, що їх зараз-же визнають то Анґлія, то Франція, то Америка і т. д. І стада вірили пастирям.
Певно, формальне визнання сучасного політичного стану Східної Европи тяжкий удар для російської й української політичної еміґрації. Останки ілюзій мусять розвіятися; приходиться дивитися на дійсність розкритими ясними очима і — витягати послідовности. Нема сумніву, що Европа стабілізується; її політична карта, рисована
- ↑ Так ось тілько в перших трьох роках своєї диктатури вони мали виправити на той світ: 28 єпископів, 1215 священників, 6775 професорів й учителів, 8800 лікарів, 54.650 офіцерів, 260.000 вояків, 10.500 поліційних офіцерів, 48.500 поліціянтів, 12.950 поміщиків, 355.250 інтеліґенції, 193.350 робітників; разом 1.766.118 душ.
