немов хорий, немов до своєї роботи й служби незгожий, не приймав хазяйської страви й очі мав блискучі й ясні, й наче молодів і зацвітав цвітом.
Може не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну й обертав свій погляд задивований у всі боки і ішов оглядати свої вжитки усі, і смуткував, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.
Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник — як вода умила, нікому не кажучи нічого.
Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху, з ляку, — ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках; дружина сидить у хаті немов з хреста знята; малесенька дочка кличе: — „тату!“ питає: — „де тато?“
— Марусе! що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? — пита стара Кармелиха молодої невістки.
А невістка одказує: — Будемо його дожидати, мамо.
— Дожидати? Може його вже, Марусе, й на світі нема!
