кові!“ — Вбогі люде по-тиху розмовляли. Молодиці й дівчата плакали, старі люде хрестилися, благаючи: — „Помилуй, Боже милий!“
За Кармелем у слід прийшла його дружина з дитинкою і привезли його стару неньку. Почали судити Кармеля і судили його чималий час.
Чи хто йшов тоді, чи хто їхав минаючи, кожен бачив по всяку годину на пляцу проти німої зачиненої темниці стару, прибиту на останній своїй літній силі, що тут сиділа на великому камені та плакала, — як хто до неї підійде, своє лихо росказувала побиваючись; і молодую молодицю, що безмовно сиділа, наче стративши таки до щенту все дороге та любе, як до щенту румьянець з лиця в неї зник, а біля неї маленьку дівчинку. Ніколи не бачили, щоб ця дівчинка гралася, або пустовала, або опинилася на улиці прилеглій і де видко було — спродавалися ласощі й іграшки, — ніколи! Смирнесенько коло молодиці сиділа ця дівчинка малая, часом тихесенько щось питаючи в неї, або до неї промовляючи, часом горнучись до старої, що її з плачем обнімала й пригортала слабими, недолуглими руками. Вони сливе жили тутеньки проти темниці; тут, на великому сірому камені, що його незвісно хто, коли, й для чого поклав серед пляцу, вони свій обід мали і вечерю. Мабуть вони б і ночували тут, да не позволяли на
