Найбільш виявляли ненависть до православних уніятські попи та владики, особливо Полоцький уніятський арцибискуп Йосафат Кунцевич. Він звелів запечатати церкви православні у Витебській єпархії і не дозволяти правити службу; попів православних садовив по тюрмах.
Не краще було й по инших місцях. У Київі (трохи раніш) Запорожці ігумена Видубецького манастиря, Антонія Грековича, за те що він хотів оддати уніятам Михайлівський манастирь, утопили у Дніпрі і пограбували католицький манастирь: його „поймавши, козаки тамже проти Видубицького під лід посадили води пити“, — як записав літописець.
До кого ж було вдатися, щоб дав помочи? Хто заступиться за права українського народу? Звичайно, козаки, та й Сагайдачний, покладались на короля, що він, за їхні вірні послуги, оборонить православну віру і заспокоїть козацькі домагання. Але король — був польський король: де було йому за „схизматів“ (так прозивали православних) заступатися? Король умив руки і зіпхнув усе на сейм, що мав зібратися р. 1623.
Козаки удаються на сейм. Тепер, по смерти Сагайдачного, на чолі українського національного руху стає митрополит київський Іов Борецький. Він виготовив на сейм довгий лист до правительства і в ньому говорить про справу православних єпископів. Теофан мусів їх висвятити українцям, каже він, бо король перестав посилати до патріарха кандидатів, щоб їх висвячено було на православних єпископів. Про те ж, що діють унїятські єпископи з православними, то се бажання,
