про унію, і здобув за се в Римі титул кардинала, але вернувши на Русь і доїхавши аж до Москви, не міг удержатися в ній, мусів утікати з Московської держави, тай у Литовській не вдержався довго. Іменований по нім митрополитом Болгарин Цамблак взяв участь у соборі в Базилєї, але швидко по повороті зрікся митрополичого престола і вернув до чернечого стану в Нямецькім манастирі в Молдавії. Цамблак має також невеличке місце в історії нашого письменства.
Початок XVI віку приніс твір секретаря київського латинського епископа Сакрана п. з.: De erroribus Ruthenorum (Про блуди Русинів), у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також численні наслоєня апокрифічних традицій і людових вірувань та церемоній, що протягом століть знайшли собі місце спеціяльно в південно-руській православній церкві і надали їй фізіономію багато в де чому відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. Із тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізнійші католицькі полємісти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно.
Під впливом того самого Поссевіна виступив віленський проповідник, Єзуіт Петро Скарга в р. 1577 з нижкою: O jedności Kościola Bożego, що дала почин до політичного руху в справі поєднаня православної руської церкви з латинською. Князь Константин Острожський у листі до папи Климента VIII висловив бажання довести до поєднаня обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання неможливе без згоди східніх патріархів і Московського царя. Тим часом серед південно-руської єрархії утворилася змова кількох епископів, із ініціятиви згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигимонта III. Епископи зїхавшися потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у Вірую і на признання зверхньої власти папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного обряду в богослуженню. Епископи думали зразу взяти на сю згоду князя
