вони, що ніколи не одмовлялись від будьякої роботи, тепер лежали хорі.
У вузькому коші було душно й темно. Вугільний пил забивав ніс, рот, горло й легені. Як не дивно, а хитання тут відчувалось значно сильніше, ніж на палубі, й куски вугілля безперервно били мене по ногах. Треба було лопатою насипати вугілля до кошика й потім той кошик випорожнювати через спеціяльний проріз у палубі до вугільної ями, звідки паровичники підвозять його тачками до паливень.
Здавалося, що тут не витримати й п'яти хвилин. Я працював один. Паровичний старшина штивав з коша по другому борту. Треба було твердо стояти на ногах, бо в той момент, коли там десь вгорі хвиля засовувалась до вугільної купи, великі брила заваджали набирати повну лопату дрібного вугілля, а кошик здавався без дна.
Один по одному кошики з вугіллям із гуркотом висипались до ями. Я налічив їх щось чотирнадцять чи що й втратив лічбу.
Було душно. Я скинув усе, що можна було, але піт ллється однаково. Минуло
