двадцять хвилин, півгодини, година, вже близько дві години. Ще якась година та кілька хвилин, і вахта закінчена.
Але щось важке давить у грудях, голова запаморочена, у вухах шум. У роті з'являється якась солодка слина й відчуваю, що, коли за хвилину не вискочу на палубу, то „травну“. — Кидаю лопату й поспішаю через порожній верхній трюм у темний закамарок до дверей спідньої носової мурні, а звідти вже, думаю, вискочу на палубу. Але двері замкнено. Стукаю. Тільки хто ж почує тут мій стук?
Повертаю назад. Чую — підкочується до горла. Чи витримаю? Щоб добратись до палуби, треба мінімум п'ять хвилин. Трюм — кіш — незручна довга драбина до паровичні — ціла паровичня, машиновня далі по східниках нагору. А мене вже прориває. Я гикаю. Ще раз. Тихенько спускаюся долі на купу вугільного сміття й розпластовуюсь на ньому. Лежу хвилину, другу… Стає легше, й я сам до себе посміхаюсь.
За чверть години був на палубі. На кормі біля дверей до машини сидів блідий другий механік.
