в Женеві (у Швейцарії). Скінчивши університетські науки, пішов працювати на ріллю в Уманщині на Великій Україні, де мав одідичене по батьках господарство в Русалівських Чагарах. Там господарив аж до великої війни.
В день вибуху світової війни, як офіцир кавалєрії був Липинський покликаний до 4-го драгунського Новотроїцько-Екатиринославського полку. В тім полку, у другій російській армії генерала Самсонова, відбув Липинський східно-пруську кампанію. Через тяжку недугу був перенесений у кінні резерви, стаціоновані зразу в Дубні й Острозі, на Волині, потому на лівобережній Україні, в Полтаві. Там прослужив Липинський при війську аж до кінця війни й вибуху революції.
Коли вибухла революція, Липинський зараз взяв участь у формованю кінного війська для Української Держави ще за Центральної Ради й разом з інжиніром Шеметом та иньшими організував хліборобів на Полтавщині. В першій книжці „Хліборобської України”, на стороні 10., описує Липинський, що се були найщасливійші хвилини його життя, коли він побачив чудовий синьо-жовтий штандарт над українським кінним військом — тим більше, що се військо мало не тільки чудовий прапор і прекрасних коней, але також дух у нім був такий, що большевицька пропаганда, яка вже тоді йшла по цілій Україні, обіцяючи „рай” а викликуючи розвал, — не мала доступу до того війська. На основі однодушної постанови наших солдатів, вислано Вячеслава Липинського як делєґата до Київа, до нашого Ґенерального Секретаря для військових справ, з рапортом, що в Полтаві з'орґанізовано український кінний відділ і з просьбою, затвердити
