Місцеві літописи взагалі, долучаючи сюди и манастирські, — вони так само до місцевих належать, — мають у цілому значіння через свій фактичний зміст, що доповнює де-в-чому зміст загальних літописів; в них одбивається настрій й ідеологія їхніх авторів, отже й доби; найбільшу-ж вони мають вагу для історії місцевої, її в нас ще й дотепер мало вивчено, тимчасом вона має й педагогічне значіння. Ми знаходимо в них численні відомості про стихійні лиха для людности — пошесті, сарану, неврожаї, звістки про землетруси, повідь, ранні морози, посухи, ба навіть про комети і повір'я, звязані з цими природніми явищами, також подають дещо про народнє життя й світогляд.
Окреме місце займають ще хронографи, хроніки й синодики. Серед списків хронографів, що дуже відомі в російській історіографії, визначається їх південно-руська українська редакція; вона одрізняється од великоруських і мовою, і змістом, і джерелами (чимало запозичень з хроніки Більського). Хронографи здебільша походження великоруського, але є й група південно-руських–українських, що виникли на ґрунті української культури і латино-польських на неї впливів; вони відрізняються од великоруських і змістом і мовою. Що-до хронік, то тут треба назвати «Кройнику зъ лѣтописцовъ стародавныхъ» Сафоновича (1655–1672), вона є в різних рукописних списках. Сам автор пише за себе: «что де изъ разныхъ лѣтописцовъ русскихъ и хроникъ польскихъ вычиталъ, тое пишу»; в оповіданнях з литовсько-польської доби він виключно користувався Стрийковським[1]. Є рукописний список (неповний) хронографа південно-руської редакції «Книга глаголемая Кроникъ», що його описав А. Н. Попов. А. Боболинський склав хроніку «Лѣтописець си есть кроника», що переховувалася в книгозбірні Чернігівської семінарії. Боболинський написав її в Чернігові р. 1699 і передав до семінарської книгозбірні, але там вона не збереглася цілком; декілька аркушів з неї взято було до Київа і видано при Граб'янчиному літопису, а окрім того не вистачало другої половини її (від 391 до 636 арк.); її захопив був відомий польський збирач Горшковський, нині вона переховується в Кракові. Другий (давніший) список цієї хроніки був у Максимовича, 3-й (неповний) перейшов до В. П. Науменка. 4-й належав К. Н. Бестужеву-Рюмінові, що передав його до Петерб. Публ. Б-ки. 5-й список — Сибірський. Усі ці списки чималою мірою один на одного скидаються. За основне для них джерело були великоруські хронографи. Першою спробою загальної російської, а почасти й української історії, був Синопсисъ, що за автора його мали І. Гизеля. Синопсис цей мав не аби-який успіх і його було видано аж трицять разів, починаючи з XVII ст., у Київі і Петербурзі. Це теж компіляція, складена на підставі руських і польських літописів, Патерика, Сафоновича. Нехай автор часом торкавсь і північної Руси, все-ж-таки по суті це київська хроніка[2]. Це перша спроба української історії, на зразок «Ядра россійской исторіи» Манкієва. Синодики це
