історики найбільш покладаються на діяріуш легендарного Сам. Зорки, що з нього начеб-то користувавсь Величко. В оглаві до свого літопису Самійло Величко посилається на трьох Самійлів — Пуфендорфа, Зорку і Твардовського. Виходить, що з творів трьох Самійлів скористувавсь четвертий, цеб-то сам Величко. Він сам себе зве компілятором. Але, чи було так справді? Діяріуш Зорчин був, на думку Карпова, не діяріуш Зорчин, а той самий літопис Хмельницького, що йнакше Самовидцевим літописом зветься, він тільки не зміг скористуватися з нього як слід. Г. Ф. Карпов не покладається на Величкове оповідання про Діяріуш Зорчин і каже, що воно йому нагадує оповідання про Якимівський літопис і вважає його за фальшиве, бо непевні й ті звістки, до яких воно пристосовано. Може й не вигадав сам Величко, — каже Г. Ф. Карпов, — приміром, подробиць про те, як їздив Богдан Хмельницький до Криму, бо про це оповідають і польські джерела. Але звідкіля-ж Величко узяв подробиці, коли в Зорки він брав тільки те, що було найпотрібніше. Коли Величко вигадав подробиці, а основу взяв у Зорки, як-же й тоді з'явилась протилежність звісток у Самовидця (як Величко його величає) і в инших джерелах? Захищаючи Г. Ф. Карпов Зорку од Величка і глузуючи з Величка, нагадує, що в декотрих давніших джерелах (але не каже, в яких саме) оповідається тільки про те, що Богдан Хмельницький когось кудись послав, тимчасом Величко оповідає, що туди поїхав сам-таки Хмельницький, — такий уже в Величка звичай. Але Величко не тільки прикрашував оповідання, ба й широко оповідав про те, чого в дійсності зовсім не було. На довід оцього свого суворого обвинувачення Карпов посилається тільки на один однісінький приклад Величкової помилки, та й то запозичує цей приклад у М. О. Максимовича — це Величкова звістка про те, буцім-то Хмельницький забив свого ворога Чаплинського. Глузуючи не тільки з цього оповідання, ба й узагалі з «всепрославленнаго своенароднаго южнорусскаго юмора» (з приводу того, що Богдан Хмельницький начеб-то звелів одтягти тіло Чаплинського од шляхетних козацьких трупів), Карпов додає, що, коли-б Величко і знав був про те, що Чаплинського тут не було забито, він-би одначе на заміну цього закінчення вигадав-би инакшу якусь сцену для свого романа, отож, наприклад, таку (далі наведемо жарт Карпова його-в-таки власними словами): «Богданъ Хмельницкій, захвативши Чаплинскаго съ любовницей, хотѣлъ его казнить, но благоразумная и дармо погибающихъ людей жалѣющая Есѳирь упросила сердитаго богатыря пощадить своего недавняго обладателя, отпустить его на волю, и за это снова наградила стараго грѣховодника любовью». Мені прикро було виписувати оці рядки, остільки вони не личать поважній науковій критиці. Але-ж де треба було зробити, — адже з Карпова дехто ладен був зробити якогось новатора в царині української історії. Як він сам висловлювавсь за себе, він начеб-то розчищав поле вкраїнської історії та її джерела від усякого непотрібного мотлоху, яким їх позасмічували були такі українські істораки, як М. І. Костомаров і такі літописці козацької слави, як Величко.
