Хіба-ж це справді об'єктивна історична критика, а не глум? Нехай так — нехай тут була Величкова помилка про забивство Чаплинського, нехай навіть Величко справді од себе додав кінець, дарма що цього Карпов і не доводить, та й не можна цього довести, бо ми не знаємо джерела, з якого користувавсь тут Величко, — може справді він поклався тут на когось иншого-що-ж тоді? Хіба з цього можна зробити логічний висновок, що не треба покладатись на Величчину звістку про Самійла Зорку, можна обвинувачувати його у фальші, як це робить Карпов, наводячи цю єдину помилку та й на неї вказівку запозичуючи од Максимовича. І з цього єдиного факту Карпов робить висновок, що Величко «раз-у-раз широченько оповідав про події, яких ніколи не було». Так пише історію… Карпов, така його історична критика… Величко, — каже Карпов, — написав свою працю «для публики, а не для ученаго кружка спеціалистовъ; его сочинение написано для легкаго чтенія»; тут він натякає ва Костомарова, звідки й бере цю цитату. Висловивши нічим не стверджену гіпотезу, що Самійло Зорка це був літописець Самовидець, Карпов з цього робить новий, теж необґрунтований, висновок, що коли в Самовидцевому літопису (за ним-же Зорчиному) немає офіційних документів, а вони з'являються у Величка, дак він їх вигадав, а в дійсності їх не було. І далі цю вигадку свою він силується підкреслити, критично розглядаючи ці документи. Передовсім він спиняється на листуванні Запоріжжя з українськими гетьманами. Таких фальшивих документів Карпов зазначає три. Так, він уважає за фальшивий лист Богдана Хмельницького із Запоріжжя. Фактичний зміст цих листів збігається з тим, що є в тексті літопису, — отож коли зміст тексту не зовсім певний, то й усі листи за фальшиві визнати треба. На підставі того, що Богдан Хмельницький начеб-то повинен був удаватися до коронного гетьмана в своїй справі тільки однаковими листами, Карпов визнає за фальшивий лист Богдана Хмельницького, бо його написано не такими виразами, як колишня скарга його. Він забуває про те, що обставини, за яких писано оці документи були цілком різні: скаргу оту писав був покривджений козак, а тепер пише вже козацький отаман, нехай ще без титула гетьмана, але все-ж-таки старший. Не дивниця, що тут він торкається і питання про становище усього українського народа. Про це Карпов також каже, що воно було не до речи. Чом не до речи, коли зовсім навпаки, про це й мусів сказати, розповівши про свою приватну кривду, козацький ватажок. Визнає Карпов за фальшивого також і Білоцерківського універсала Богдана Хмельницького до українського народу, бо там він зве себе Зиновієм і гетьманом України обох берегів Дніпра і оповідає про все, що є у Величковому літопису. Чим-же підтримує Карпов оцю свою вигадку? Та тим, що все це викладається за хроніками «Исторіи Русовъ» і Величковою. Але-ж ми гаразд знаємо, що «Исторію Русовъ» було складено багато пізніш од Величкового літопису, отже тільки автор «Исторіи Русовъ» міг щось позичити у Величка, але не навпаки. Виходить, що універсал цей фальшивий тільки тому, що він є і в «Исторіи Русовъ», дарма що, додамо від себе, — нам невідомо навіть, чи
