змальовано побут, подано дуже вдалі характеристики діячів (де, додам од себе, ми бачили вже в тих уривках, що їх наводили раніш). Усе це, разом узяте, робить Величків літопис одним з найважливіших і цікавих для читача.
Що можна сказати з приводу цих поглядів на Величків літопис? Визначається з усіх критиків, як ми бачимо, тільки один Г. Ф. Карпов своїм суворим відношенням до цього літопису (як, додамо, також і до всіх инших козацьких літописців). На його думку, літопис цей неправдивий, непевний і на нього не можна покладатися в оповіданні про події тих часів. Але думку цю відповідні доводи не підсилюють.
Величко зне себе «истиннимъ Малія Россіи синомъ». Гаряче любив він свою неньку Україну і вирішив викласти історію її «простимъ стилемъ и нарѣчіемъ козацкимъ». Та в дійсності в нього й стиль важкенький, і мова далеко не козацько-українська. Але в основі його мови лежить українська книжна мова, з усіма її особливостями XVII ст., хоч стиль його канцелярський і в нього сила полонізмів. Величко охоче вживає не тільки польських слів і злучників, — же, кгди, лечъ, подлугъ, теди, а й форм, особливо дієслівних, і навіть неправильно, наприклад, воленъ естесми, приточуючи до них галицькі (мусилисмо, жалѣли бысьмо), церковно-слов'янські (не потеряли есте, наричаху); церковно-слов'янських форм уживає він, коли оповідає про високі сюжети (наприклад, про чудо Іллінської Чернігівської ікони) або захоплюється патосом, кажучи, наприклад: «паде, паде красная козацкая Украина Тогобочная»; але часом слов'янізми трапляються і в звичайних оповіданнях. Є в нього, як і у Граб'янки, помилкове вживання слов'янських реченнів: воевождовъ, мертвоя плоти, нѣсть мощно. Взагалі мова у Величка мішана: є в нього почуття народньої мови, та канцелярська рутина ще й козацьке «язичіе» переважають[1].
- ↑ П. Житецкий. Энеида Котляревскаго… въ связи съ обзоромъ малорусской литературы XVIII в. К. 1900, стор. 70–73.
