як лиш проявом психольогі злочиньця, і єсли студіює ся з одноі сторони вроджені прикмети злочинця, а з другоі сторони впливи оточеня і вихованя тогож злочинця на генезу злочиньства. Такий то хід думок кримінально-антропольогічноі школи, наколи давна наука правнича виходила з морально фільозофічних засад, а іменно: о свобідній або несвобідній волі, вміняємости або невміняємости кождого нормального чоловіка, з дискусіі понятя права і проступку, а вкінци дефініціі злочиньства.»
Найважнійшою без квестіі здобичею новоі школи є розріжненє серед цівілізованих суспільностей так званих «моральних типів» котрого найудачнійше доконав той сам проф. Бенедікт на підставі більше як 20-літних псіхольогічних, і заразом фізіольогічно-анатомічних сьліджень. Одже доходить він, що з поставленихъ ним типів найчастійшим типом є „Homo Typicus.“ Тота категорія обіймає переважну часть людей, котрі раз в шляхотних поривах взносять ся понад уровень щоденноі міри, то знову грязнуть глубоко в єгоізмі. Люде того типу уникають границі, поза котрою йіх шляхотним поривам грозив би вінок мучеників, а так само старає ся „Homo Typicus“ не переступити і тоі границі, за котрою стоіть грізне право. Та як з одноі сторони такі осібники з помочею свойіх вроджених спосібностей могли би станути на найвисшій границі пересічного розвою, так з другої сторони пристрасть, апатія, нужда і розпука можуть тих людей довести до рук справедливости.
Як бачимо всі ті аргументи могли би вже за нами промовити; а впрочім за нами стоять мало не щоденні факти.
Щоби тому чоловікови такъ легко приходила та зміна — з оповіданя не видко. Він там томить ся і мучить, а навіт в сповіди сам перед собою не розбирає подрібиць
